Молитва про милість і правильний шлях

Тафсир шейха Абдуррахмана ас-Сааді

Потім Аллаг стисло згадав їхню історію, а згодом виклав її докладніше: «Коли юнаки сховалися» — тобто молоді люди — «у печері», прагнучи захиститися й уберегтися від того, щоб їхній народ спокусив їх, «то сказали: “Господи наш! Даруй нам від Себе милість”», тобто зміцни нас нею, захисти від зла й допоможи нам чинити добро, «і підготуй для нас правильний шлях у нашій справі», тобто полегши для нас усі засоби, що ведуть до правильного шляху, і впорядкуй для нас справи нашої релігії та мирського життя.

Отже, вони поєднали власні зусилля — втечу від спокуси до місця, де можна було сховатися, — із покірним благанням до Аллага полегшити їхні справи. Вони не покладалися ні на себе, ні на творіння, тому Аллаг відповів на їхню молитву.

Тафсир імама Ібн Касіра

Слова Аллага: «Коли юнаки сховалися у печері й сказали: “Господи наш! Даруй нам від Себе милість і підготуй для нас правильний шлях у нашій справі”» — повідомлення Всевишнього про тих юнаків, які втекли від свого народу, рятуючи свою релігію, аби їх не відвернули від неї. Вони втекли й знайшли прихисток у печері в горі, щоб сховатися від свого народу. Увійшовши туди, вони звернулися до Всевишнього Аллага, просячи Його милості й доброти до них: «Господи наш!

Даруй нам від Себе милість» — тобто пошли нам від Себе милість, вияви її до нас і сховай нас від нашого народу. «І підготуй для нас правильний шлях у нашій справі» — тобто визнач для нас у цій справі правильний шлях і зроби добрим її завершення. Як сказано в хадисі: «Яке б рішення Ти не прийняв для нас, зроби його завершення правильним». У «Муснаді» передано хадис від Бусра ібн Абу Арта’ата, що Посланець Аллага, мир йому й благословення Аллага, звертався з такою молитвою: «О Аллаг, зроби добрим завершення всіх наших справ і захисти нас від ганьби цього світу та покарання Наступного життя».

Тафсир аль-Багаві

Потім Аллаг розповів історію людей печери: «Коли юнаки сховалися у печері», тобто вирушили до неї. Щодо причини, з якої вони подалися до печери, існували різні думки. Мухаммад ібн Ісхак ібн Ясар сказав: «Послідовники Євангелія відступили від істини, гріхи серед них стали численними, а правителі виявили надмірну тиранію. Вони почали поклонятися ідолам і приносити жертви лжебожествам.

Серед них, однак, залишалися люди, які трималися релігії Месії, поклонялися Аллагу й визнавали Його єдиність. Одним із правителів, які чинили таке, був римський цар на ім’я Дак’янус. Він поклонявся ідолам, приносив жертви лжебожествам і вбивав тих, хто йому противився. Він прибував у селища римлян і не залишав у жодному з них нікого, кого не примусив би до поклоніння ідолам і принесення жертв лжебожествам або не вбив би.

Згодом він прибув до міста людей печери — Ефеса. Коли він прибув туди, віруючим стало тяжко, і вони почали ховатися та тікати в різні боки. Дак’янус наказав переслідувати віруючих і зібрати їх перед ним. Він призначив серед невірних жителів міста охоронців, які мали розшукувати віруючих у їхніх сховках і приводити їх до Дак’януса.

Той ставив їх перед вибором: смерть або поклоніння ідолам та принесення жертв лжебожествам. Одні обирали життя, а інші відмовлялися поклонятися комусь, крім Аллага, і їх убивали. Коли люди, міцні у вірі в Аллага, побачили це, вони почали віддавати себе на тортури й смерть: їх убивали та калічили, а відрубані частини їхніх тіл прив’язували до міського муру з різних боків і до кожної міської брами. Спокуса стала тяжкою.

Побачивши це, юнаки дуже засмутилися. Вони встали й присвятили себе молитві, посту, милостині, прославленню Аллага та благанням. Вони були знатними римлянами й були вісьмома юнаками. Вони плакали й покірно благали Аллага, кажучи: “Наш Господь — Господь небес і землі.

Ми ніколи не будемо молитися до іншого бога, крім Нього, бо тоді сказали б щось украй неправдиве, якби поклонялися комусь, крім Нього. Усунь цю спокусу від Твоїх віруючих рабів і відведи від них це лихо, щоб вони могли відкрито поклонятися Тобі”. Поки вони були в такому стані й увійшли до свого місця для молитви, їх знайшли охоронці. Ті побачили, що юнаки лежать ниць, плачуть і благають Аллага.

Охоронці сказали їм: “Що затримало вас і не дало виконати наказ царя? Ідіть до нього”. Юнаки вийшли, а охоронці доповіли про них Дак’янусу: “Ти збираєш людей, щоб вони приносили жертви твоїм богам, а ці юнаки з твоєї родини знущаються з тебе й не коряться твоєму наказу!” Почувши це, Дак’янус наказав привести їх.

Їх привели — очі були повні сліз, а обличчя, забруднені землею. Він запитав: “Що завадило вам бути присутніми під час жертвопринесення нашим богам, яким поклоняються на землі, і наслідувати знатних людей вашого міста? Вибирайте: або приносите жертви нашим богам, або я вас уб’ю”. Максалміна, найстарший із них, сказав: “У нас є Бог, велич якого наповнює небеса й землю.

Ми ніколи не молитимемося до іншого бога, крім Нього. Ми щиро прославлятимемо Його, звеличуватимемо й возвеличуватимемо. Йому одному ми поклоняємося й у Нього одного просимо спасіння та добра. Лжебожествам ми ніколи не поклонятимемося.

Тож учини з нами, як забажаєш”. Його товариші сказали Дак’янусу те саме. Тоді він наказав зняти з них одяг, який вони носили як знатні люди, і сказав: “Я ще займуся вами та здійсню обіцяне покарання. Єдине, що заважає мені покарати вас негайно, — ви ще молоді.

Я не хочу вас губити, поки не дам вам часу подумати й повернутися до розуму”. Потім він наказав зняти з них золоті й срібні прикраси та вивести їх. Дак’янус вирушив у справах до іншого міста неподалік. Побачивши, що він поїхав, юнаки поспішили скористатися нагодою: вони боялися, що після повернення до свого міста він знову згадає про них.

Вони домовилися, щоб кожен узяв гроші з дому свого батька, роздав частину як милостиню, а решту взяв із собою. Потім вони мали вирушити до печери неподалік міста, на горі, яку називали Бахлус, залишатися там і поклонятися Аллагу. Коли Дак’янус повернеться, вони мали постати перед ним і прийняти його рішення. Кожен юнак узяв гроші з дому свого батька, роздав частину як милостиню, а з рештою вирушив у дорогу.

За ними пішов їхній пес. Коли вони дісталися печери, то залишилися там. Ка’б аль-Ахбар сказав: “Вони зустріли пса, і той пішов за ними. Вони кілька разів проганяли його, але він знову повертався. Тоді пес сказав: ‘Люди, чого ви від мене хочете?

Не бійтеся мене: я люблю тих, кого любить Аллаг. Спіть, а я вартуватиму вас’”. Ібн Аббас сказав: “Вони втекли від Дак’януса вночі. Їх було семеро. Дорогою вони зустріли пастуха з псом. Пастух сповідував ту саму віру, що й вони, і пішов із ними; його пес також рушив слідом.

Вони вийшли з міста й дісталися печери неподалік”. Ібн Ісхак сказав: “У печері вони займалися тільки молитвою, постом, прославленням Аллага, проголошенням Його величі й подякою Йому, прагнучи Його лику. Гроші вони доручили одному з юнаків, на ім’я Тамліха. Він був найвродливішим і найміцнішим із них.

Коли він ішов до міста, то знімав гарний одяг і вдягав убрання бідняків, які просять милостиню. Він брав свої гроші й вирушав до міста, таємно купував для них їжу та питво, а також розвідував, чи не згадували його та його товаришів. Потім він повертався до них. Так вони жили певний час.

Згодом Дак’янус прибув до міста й наказав його знатним людям приносити жертви лжебожествам. Віруючі злякалися. Тамліха був у місті й купував їжу для своїх товаришів. Він повернувся до них, плачучи, з невеликою кількістю їжі, і повідомив, що тиранин увійшов до міста, про них згадували й розшукували їх разом зі знатними людьми міста.

Вони злякалися, попадали ниць і почали молитися Аллагу, благати Його та просити захисту від спокуси. Потім Тамліха сказав їм: “Брати мої, підведіть голови, їжте й покладайтеся на вашого Господа”. Вони підвели голови, а з очей у них текли сльози. Вони поїли на заході сонця, а потім сіли розмовляти, навчати одне одного й нагадувати одне одному про віру.

Коли вони були в такому стані, Аллаг приспав їх у печері. Їхній пес лежав, простягнувши лапи біля входу, і з ним сталося те саме, що й з ними. Вони були віруючими й переконаними у своїй вірі, а їхні гроші лежали біля їхніх голів. Наступного дня Дак’янус виявив, що їх немає, і наказав розшукувати їх, але їх не знайшли.

Він сказав декому зі своїх людей: “Мене засмучує те, що ці юнаки пішли. Вони, мабуть, подумали, що я гніваюся на них через їхнє невігластво щодо моїх намірів. Я не став би їм шкодити, якби вони покаялися й почали поклонятися моїм богам”. Знатні люди міста сказали: “Ти не повинен милувати розпусних, бунтівних і непокірних людей.

Ти дав їм відстрочку, і вони могли повернутися до тебе впродовж цього часу, якби захотіли, але не покаялися”. Почувши це, він дуже розгнівався, послав по батьків юнаків і запитав їх про синів: “Розкажіть мені про ваших непокірних синів, які не послухалися мене”. Вони відповіли: “Ми тобі не противилися. Чому ти хочеш убити нас за провину непокірних юнаків, які забрали наші гроші, витратили їх на ринках міста, а потім вирушили на гору, яку називають Бахлус?”

Почувши це, він відпустив їх. Він не знав, що робити з юнаками, та Аллаг навіяв йому думку наказати замурувати вхід до печери. Аллаг же хотів ушанувати юнаків, зробити їх знаменням для народу, який житиме після них, і показати людям, що Час настане без сумніву та що Аллаг воскресить тих, хто в могилах. Дак’янус наказав замурувати печеру й сказав: “Залиште їх там, нехай помруть від голоду й спраги; нехай печера, яку вони обрали, стане їм могилою”.

Він думав, що вони не сплять і розуміють, що з ними роблять, але Аллаг забрав їхні душі сном. Їхній пес лежав із простягнутими лапами при вході, а їх охопив сон; вони переверталися то на правий, то на лівий бік. Згодом двоє віруючих чоловіків у домі царя Дак’януса, які приховували свою віру, — одного звали Яндрус, а другого Рунаc — домовилися записати історію юнаків, їхні родоводи, імена й обставини. Вони написали це на свинцевій табличці, поклали її в мідну скриньку й замурували в будівлю.

Вони сказали: “Можливо, до Судного дня Аллаг відкриє цих юнаків віруючому народові, і той, хто знайде їх, прочитає цей запис”. Так вони й зробили. Дак’янус прожив своє життя, потім помер він і його народ, і минуло багато поколінь; царі змінювали один одного. Убайд ібн Умайр сказав: “Люди печери були юнаками, що носили намиста й браслети та мали довге волосся.

З ними був їхній мисливський пес. Вони вирушили на велике свято, вбрані у пишний одяг, у великому почті, й узяли із собою своїх богів, яким поклонялися. Аллаг же вклав у серця юнаків віру. Один із них був царським візиром.

Вони увірували, але кожен приховував свою віру. У своїх думках вони казали: ‘Вийдемо з-поміж цих людей, щоб нас не спіткало покарання за їхні злочини’. Один із юнаків пішов і сів у затінку дерева. Потім вийшов інший, побачив його самого й сподівався, що той має ту саму віру, але не показував цього.

Вийшов ще один, і вони зібралися разом. Один із них запитав: ‘Що вас тут зібрало?’ Кожен приховував від товариша свою віру, боячись за себе. Тоді вони домовилися, щоб кожен усамітнився з одним із товаришів і відкрив йому свою таємницю.

Вони так і зробили й виявили, що всі вони вірують. Неподалік була печера в горі, і один із них сказав: ‘Тож сховаймося в печері — і Господь ваш поширить на вас Свою милість’. Вони увійшли до печери разом із мисливським псом і проспали триста років, додавши до цього ще дев’ять. Їхній народ виявив, що вони зникли, і розшукував їх, але Аллаг стер для людей сліди до них і до печери.

Тоді ті записали їхні імена та родоводи на табличці: ‘Такий-то і такий-то, сини наших царів; вони зникли такого-то місяця, такого-то року, за правління такого-то, сина такого-то’. Табличку поклали до царської скарбниці й сказали: ‘Це неодмінно матиме значення’. Потім цар помер, і покоління змінювали одне одного”. Вахб ібн Мунаббіх сказав: “Один із послідовників Іси, мир йому, прибув до міста людей печери й захотів увійти до нього.

Йому сказали: ‘Біля міської брами стоїть ідол; ніхто не входить до міста, не вклонившись йому’. Він не захотів входити й вирушив до лазні неподалік міста. Він найнявся працювати в господаря лазні й працював там. Господар помітив, що в його лазні з’явилося благословення, а юнаки міста прив’язалися до нього.

Він розповідав їм про небеса й землю та про Наступне життя, і вони увірували й повірили йому. Він домовився з господарем лазні, що вночі лазня буде його, ніхто не заважатиме ані йому, ані його молитві. Так було, поки син царя не прийшов до лазні з жінкою. Послідовник Іси дорікнув йому: ‘Ти син царя, а приходиш сюди з цією жінкою?’

Той засоромився й пішов. Проте він прийшов знову, і послідовник Іси сказав йому те саме. Син царя образив його, погрожував йому й не зважав на його слова. Вони разом увійшли до лазні й померли там. Цареві сказали: ‘Господар лазні вбив твого сина’.

Його розшукували, але не знайшли, і він утік. Цар запитав: ‘З ким він спілкувався?’ Йому назвали юнаків, і їх почали розшукувати. Вони вийшли з міста, зустріли товариша, який мав таку саму віру, і він пішов із ними разом із псом.

Уночі вони дісталися печери й увійшли до неї. Вони сказали: ‘Переночуємо тут, а вранці, якщо забажає Аллаг, вирішимо, що робити’. Аллаг приспав їх. Цар зі своїми людьми вирушив на пошуки й знайшов їх. Люди зайшли до печери, але один із них злякався й не зміг увійти.

Хтось запитав царя: ‘Якби ти спіймав їх, то вбив би?’ Він відповів: ‘Так’. Тоді той сказав: ‘Збудуй над ними стіну й замуруй вхід до печери’. Так і зробили. Згодом пастуха застала біля печери злива. Він сказав: ‘Було б добре відкрити печеру й загнати сюди овець від дощу’.

Він довго працював і зрештою відкрив її, а наступного ранку Аллаг повернув юнакам душі”. Мухаммад ібн Ісхак сказав: “Згодом правителем тієї країни став праведний цар на ім’я Бідрус. Він царював шістдесят вісім років. За його правління люди розділилися на групи: одні вірили в Аллага й знали, що Час настане, а інші заперечували це.

Праведного царя глибоко засмучувало, що невіруючі множилися й брали гору над людьми істини. Вони казали: ‘Немає життя, крім життя цього світу; воскреснуть лише душі, а не тіла’. Бідрус посилав по тих, кого вважав добрими й провідниками людей, але й вони заперечували настання Часу, майже відвернувши людей від істини й релігії послідовників Іси. Побачивши це, праведний цар усамітнився у своєму домі, зачинив його, одягнув грубу волосяницю, насипав під себе попелу, сів на нього й довго, вдень і вночі, благав Аллага та плакав: ‘Господи, Ти бачиш розбіжності між цими людьми.

Пошли їм знамення, яке все їм пояснить!’ Милостивий і Милосердний Аллаг, Який не бажає загибелі рабів, захотів виявити людей печери, показати людям їхню історію й зробити їх знаменням і доказом, аби люди знали, що Час настане без сумніву. Він відповів Своєму праведному рабові Бідрусу, довершив Свою милість й об’єднав віруючих, які розпорошилися. Аллаг вклав у серце одного чоловіка з тієї місцевості, де була печера, на ім’я Уліянос, думку знести споруду біля входу до печери й використати її каміння для загорожі для овець.

Він найняв двох робітників, і вони почали розбирати каміння та будувати загорожу. Вони зняли все, що закривало вхід, і відкрили печеру. Аллаг приховав юнаків від людей, вселяючи страх. Коли вхід до печери відкрився, Всемогутній Володар, Який воскрешає померлих, дозволив юнакам сісти всередині.

Вони підвелися радісні, з осяяними обличчями й спокійними душами, привітали один одного, наче щойно прокинулися в той час, коли зазвичай прокидалися після ночі. Вони встали й помолилися, як робили раніше; в їхніх обличчях і кольорі шкіри не було нічого незвичного — вони мали такий самий вигляд, як коли заснули. Вони думали, що Дак’янус розшукує їх. Після молитви вони сказали Тамлісі, який відповідав за їхні гроші: ‘Розкажи нам, що люди говорили про нас учора ввечері перед цим тираном’.

Вони гадали, що проспали так само, як зазвичай, хоча їм здавалося, що вони спали довше, ніж зазвичай, і тому почали запитувати один одного, скільки вони проспали. Одні казали: ‘Ми проспали день або частину дня’. Потім вони сказали: ‘Ваш Господь краще знає, скільки ви пробули’. Усе це здавалося їм незначним.

Тамліха сказав їм: ‘Вас розшукували в місті, але не знайшли. Сьогодні вас хочуть привести до тирана, щоб ви принесли жертви лжебожествам або щоб він вас убив. А далі буде те, чого забажає Аллаг’. Максалміна сказав: ‘Брати мої, знайте, що ви зустрінете Аллага.

Не зрікайтеся своєї віри, якщо ворог Аллага закличе вас’. Тоді вони сказали Тамлісі: ‘Іди до міста, дізнайся, що там про нас говорять і що згадують про Дак’януса. Будь обережний, щоб тебе ніхто не впізнав, і купи нам їжі. Принеси її нам і візьми більше, ніж минулого разу, бо ми зголодніли’.

Тамліха зробив, як завжди: зняв свій одяг, одягнув інший, у якому його не впізнали б, узяв гроші й вирушив. Коли він проходив повз печеру, то побачив, що каміння, яке закривало вхід, прибране. Він здивувався, але не затримався й пішов далі, таємно дістався до міської брами, побоюючись, що його впізнає хтось із жителів. Він не знав, що Дак’янус і його народ загинули ще триста років тому.

Коли Тамліха прийшов до міської брами, то підвів очі й побачив над нею знак, який належав віруючим, коли віра була явною. Він здивувався, потай оглядав знак, дивився праворуч і ліворуч. Потім відійшов від тієї брами й підійшов до іншої, побачив там такий самий знак. Йому здалося, що це не те місто, яке він знав.

Він побачив багато нових людей, яких раніше не зустрічав, ішов і дивувався, почуваючись розгубленим. Потім повернувся до брами, через яку прийшов, і подумки сказав: ‘Що це таке? Ще вчора ввечері віруючі приховували цей знак, а сьогодні він відкритий. Може, я сплю?’

Але він бачив, що не спить. Він накинув на голову плащ і ввійшов до міста. Йдучи поміж рядами крамниць, він чув, як люди клянуться ім’ям Іси, сина Мар’ям. Це ще більше його налякало, і він стояв розгублений, спершись спиною об стіну міста, та думав: ‘Клянуся Аллагом, я не розумію, що відбувається.

Ще вчора ввечері на землі не було людини, яка могла б згадати Ісу, сина Мар’ям, не наразившись на смерть, а сьогодні всі говорять про нього і ніхто нікого не боїться. Можливо, це не те місто, яке я знаю. Поблизу нашого міста я не знаю іншого’. Він стояв розгублений, а потім зустрів юнака й запитав: ‘Як називається це місто?’

Той відповів: ‘Ефес’. Тамліха подумав: ‘Мабуть, зі мною щось сталося або я втратив розум. Треба швидше вибратися звідси, поки мене не осоромили й не спіткало якесь лихо’. Потім він опам’ятався й сказав собі: ‘Було б краще швидко вийти з міста, перш ніж мене помітять’.

Він підійшов до торговців їжею й подав одному з них гроші, які мав при собі: ‘Продай мені за ці гроші їжу’. Торговець роздивився вигляд і карбування грошей, здивувався й передав їх своєму товаришеві. Той теж розглянув їх, а потім вони почали передавати гроші один одному, дивуючись. Вони стали радитися між собою, кажучи: ‘Цей юнак знайшов у землі скарб давніх часів’.

Коли Тамліха побачив, що вони радяться через нього, то дуже злякався, затремтів і подумав, що вони впізнали його та хочуть відвести до свого царя Дак’януса. Інші люди також підійшли й почали розпитувати його. Він, охоплений сильним страхом, сказав: ‘Залиште мене, ви вже взяли мої гроші. Їжа мені не потрібна’.

Вони запитали: ‘Хто ти, юначе, і що з тобою сталося? Клянемося Аллагом, ти знайшов скарб давніх людей і хочеш приховати його від нас. Ходімо з нами, покажи його, і ми поділимо його з тобою. Якщо не зробиш цього, ми відведемо тебе до правителя, а він уб’є тебе’.

Почувши це, Тамліха подумав: ‘Я потрапив у те, чого найбільше боявся’. Вони сказали: ‘Юначе, ти не зможеш приховати те, що знайшов’. Тамліха не знав, що їм відповісти; він був так наляканий, що не міг нічого сказати. Побачивши, що він мовчить, вони накинули йому на шию плащ і повели його міськими вулицями.

Про це почули всі жителі міста, і сказали: ‘Цей чоловік має скарб’. До нього зібралися жителі міста, малі й дорослі, стали дивитися на нього й казати: ‘Клянемося Аллагом, цей юнак не з нашого міста. Ми ніколи його тут не бачили й не знаємо’. Тамліха не знав, що їм відповісти.

Він був переконаний, що його батько й брати живуть у місті, що його рід і походження відомі серед знатних людей міста, і що вони прийдуть, щойно почують про нього, та врятують його. Він стояв розгублений і чекав, коли хтось із рідних прийде й визволить його з їхніх рук. Та його схопили й повели до двох міських керівників, які розпоряджалися справами міста. Одного звали Арійус, другого — Тантус.

Коли Тамліху повели до них, він подумав, що його ведуть до тирана Дак’януса. Він озира́вся, а люди насміхалися з нього, наче з божевільного. Тамліха плакав, підвів голову до неба й подумав: ‘О Аллаг, Господь небес і землі, даруй мені сьогодні терпіння та вклади в мене духа від Себе, щоб Ти підтримав мене перед цим тираном’. Він плакав і думав: ‘Як же я відділився від братів моїх!

Якби вони знали, що зі мною сталося, то прийшли б до мене, і ми всі разом постали б перед цим тираном. Адже ми домовилися бути разом, не зрікатися Аллага й не приписувати Йому співтоваришів. Я відділився від них і більше їх не побачу, і вони мене не побачать. Ми домовлялися ніколи не розлучатися ні за життя, ні після смерті’.

Так Тамліха говорив сам із собою, а згодом розповів про це товаришам, коли повернувся до них. Нарешті його привели до двох праведних чоловіків, Арійуса й Тантуса. Побачивши, що його не ведуть до Дак’януса, Тамліха заспокоївся й перестав плакати. Арійус узяв гроші, і вони з Тантусом почали роздивлятися їх, дивуючись.

Один із них запитав: ‘Де скарб, який ти знайшов, юначе?’ Тамліха відповів: ‘Я не знаходив скарбу. Це гроші моїх батьків, із карбуванням і зображеннями цього міста. Але, клянуся Аллагом, я сам не розумію, що зі мною відбувається і що вам сказати’.

Один із них запитав: ‘Хто ти?’ Тамліха відповів: ‘Я думав, що належу до жителів цього міста’. Вони запитали: ‘Хто твій батько? Хто знає тебе тут?’ Він назвав ім’я батька, але не знайшлося нікого, хто знав би ані його, ані батька.

Один із чоловіків сказав: ‘Ти брехун і не говориш нам правду’. Тамліха не знав, що відповісти, й опустив голову. Хтось із присутніх сказав: ‘Цей чоловік божевільний’, а інший: ‘Він не божевільний, а прикидається дурнем, аби вирватися від вас’. Один із чоловіків пильно подивився на нього й сказав: ‘Ти гадаєш, що ми відпустимо тебе й повіримо, ніби ці гроші належали твоєму батькові й були викарбувані понад триста років тому?

Ти ж молодий юнак, а хочеш обдурити й висміяти нас, сивих людей, і знатних жителів міста, які стоять навколо? Скарбниці міста в наших руках, а в нас немає жодної монети такого карбування. Гадаю, я накажу жорстоко катувати тебе, а потім зв’яжу, доки ти не зізнаєшся, де знайшов скарб’. Тамліха відповів: ‘Скажіть мені дещо, про що я вас запитаю, і якщо ви відповісте, я скажу вам, що знаю’.

Вони сказали: ‘Запитуй, ми нічого від тебе не приховаємо’. Він запитав: ‘Що сталося з царем Дак’янусом?’ Вони відповіли: ‘Сьогодні на землі немає царя на ім’я Дак’янус. Він був царем, який помер давно, минуло багато поколінь відтоді’.

Тамліха сказав: ‘Тоді я справді розгублений, і ніхто з людей не повірить мені. Ми були юнаками, а цар примушував нас поклонятися ідолам і приносити жертви лжебожествам. Учора ввечері ми втекли від нього й заснули. Коли я прокинувся, то вийшов купити їжу для товаришів і дізнатися новини, а тепер бачу себе таким, як ви кажете.

Ходімо зі мною до печери на горі Банджалус, я покажу вам своїх товаришів’. Почувши це, Арійус сказав: ‘Люди, можливо, це одне зі знамень Аллага, яке Він явив вам через цього юнака. Ходімо з ним, нехай покаже нам своїх товаришів’. Арійус і Астіус пішли з ним, а за ними вирушили жителі міста, малі й дорослі, щоб побачити людей печери.

Коли юнаки побачили, що Тамліха затримується й не приносить їм їжі та питва у звичній кількості, вони подумали, що його схопили й повели до царя Дак’януса. Вони вже почали боятися цього, коли почули голоси й тупіт коней, що наближалися до них. Вони вирішили, що це посланці тирана Дак’януса, який наказав привести їх. Юнаки встали молитися, привітали один одного й заповідали одне одному триматися віри.

Вони сказали: ‘Ходімо до нашого брата Тамліхи. Тепер він перед тираном і чекає, коли ми прийдемо’. Але вони сиділи всередині печери й не бачили нікого, крім Арійуса та його супутників, які стояли біля входу. Тамліха випередив їх і ввійшов до печери, плачучи.

Побачивши його сльози, юнаки також заплакали й запитали, що сталося. Він розповів їм усе. Тоді вони зрозуміли, що весь той час спали за велінням Аллага, і що Він розбудив їх, аби зробити знаменням для людей і підтвердженням воскресіння, щоб люди знали, що Час настане без сумніву. Після Тамліхи до печери ввійшов Арійус.

Він побачив мідну скриньку, запечатану срібною печаткою. Він зупинився біля входу й покликав одного зі знатних людей міста. Той відкрив скриньку перед ними. Усередині знайшли дві свинцеві таблички, на яких було написано: “Максалміна, Махсалміна, Тамліха, Мартунус, Каштунус, Ябрунус, Дімус, Батіус і Халуш були юнаками, які втекли від свого царя, тирана Дак’януса, боячись, що він спокусить їх і відверне від їхньої релігії.

Вони увійшли до цієї печери. Дізнавшись, де вони, цар наказав замурувати їх камінням. Ми записали їхню історію та звістку про них, щоб ті, хто прийде після нас і знайде їх, дізналися про них”. Прочитавши це й здивувавшись, люди подякували Аллагу, Який показав їм знамення воскресіння.

Вони голосно прославляли Аллага й дякували Йому, а потім увійшли до печери. Юнаки сиділи там, їхні обличчя сяяли, а одяг не зносився. Арійус і його супутники впали ниць і подякували Аллагу, Який показав їм одне зі Своїх знамень. Потім одні заговорили з іншими, а юнаки розповіли їм, що пережили від царя Дак’януса.

Арійус і його супутники відправили гінця до свого праведного царя Бідруса: “Поспіши до нас, можливо, ти побачиш одне зі знамень Аллага у своїй державі, яке Він зробив знаменням для всього світу, світлом і доказом воскресіння. Поспіши до юнаків, яких воскресив Всемогутній Аллаг, хоча Він забрав їхні душі понад триста років тому”. Коли цар почув цю звістку, його розум заспокоївся, а тривога відступила. Він сказав: “Хвала Тобі, Аллагу, Господи небес і землі!

Я поклоняюся Тобі й прославляю Тебе. Ти виявив до мене Свою милість і не погасив світло, яке Ти дарував моїм предкам — праведному цареві Стантіносу”. Коли жителі міста почули цю звістку, вони вирушили до царя. Він сів на коня разом із людьми, і вони прибули до Ефеса.

Жителі міста зустріли їх і вирушили з ними до печери. Коли юнаки побачили Бідруса, то зраділи й упали ниць. Бідрус підвівся, обійняв їх і заплакав. Юнаки сиділи перед ним на землі, прославляючи Аллага й дякуючи Йому. Потім вони сказали Бідрусу: “Доручаємо тебе Аллагу.

Мир тобі й милість Аллага! Нехай Аллаг береже тебе й твоє царство. Просимо Аллага захистити тебе від зла людей і джинів”. Поки цар стояв, вони повернулися на свої місця й заснули, а Аллаг забрав їхні душі. Цар підійшов до них, накрив їхнім одягом і наказав покласти кожного до золотої труни.

Коли ввечері він заснув, вони прийшли до нього уві сні й сказали: “Ми створені не із золота й не зі срібла, а з праху, і до праху повернемося. Залиш нас у печері на землі, доки Аллаг не воскресить нас із неї”. Тоді цар наказав зробити труну з тикового дерева й покласти їх у неї. Коли люди вийшли звідти, Аллаг огорнув печеру страхом, і ніхто не міг увійти до них.

Цар наказав спорудити біля входу до печери мечеть для молитви, зробити на честь юнаків велике свято й приходити туди щороку. Також сказано, що коли Тамліху привели до праведного царя, той запитав: ‘Хто ти?’ Тамліха відповів: ‘Я житель цього міста’. Він розповів, що вийшов учора або кілька днів тому, і назвав свій дім та людей, але ніхто їх не знав.

Цар чув, що в давнину зникли юнаки, чиї імена були записані на табличці в царській скарбниці. Він звелів принести табличку й побачив там імена цих людей. Потім назвав імена інших, і Тамліха відповів: ‘Це мої товариші’. Почувши це, цар і люди, що були з ним, вирушили в дорогу.

Коли вони дісталися входу до печери, Тамліха сказав: ‘Дозвольте мені ввійти до моїх товаришів і сповістити їм добру звістку. Якщо вони побачать вас зі мною, то злякаються’. Він увійшов і сповістив їх, а потім Аллаг забрав їхні душі й приховав їхні сліди, тож люди не змогли їх знайти. Це — слова Всевишнього: «Коли юнаки сховалися у печері», тобто подалися до неї.

Арабською кажуть: “такий-то знайшов притулок у такому-то місці”, тобто обрав його собі за житло. Печера була гротом у горі Банджалус, а називалася вона Хайрам. «То сказали: “Господи наш! Даруй нам від Себе милість”» — під милістю мається на увазі настанова в релігії.

Також сказано, що це означає прожиток. «І підготуй для нас» — тобто полегши нам. «Правильний шлях у нашій справі» — тобто те, що ми шукаємо, аби здобути Твоє вдоволення, і те, у чому полягає наше благо. Ібн Аббас сказав: “Правильний шлях” означає вихід із печери в безпеці».

У роз’ясненні аль-Багаві також наведено окремі уривчасті пояснення: «І щоб Він покарав їх; Він пообіцяв убити їх; повідомив їм; залишатися тут до ночі; залишити їх там помирати від голоду й спраги — і так він учинив. Вахб сказав: минали одне за одним покоління. Неправдивість того, чого вони дотримувалися; гроші, що були при них і мали печатку Дак’януса, — вони були розміром із підошви молодого верблюда.

Тамліха вийшов назовні; люди його не впізнавали; він побачив [людей] — малих і дорослих; вони запитували його: “Які новини?”; Тантус; він опустив погляд; вони сповідували одну релігію — іслам; [вони втекли] через те, що їх примушували поклонятися ідолам і приносити жертви лжебожествам, приховувати від нього свою віру й тікати до печери; [попросили одне одного] зберігати віру й добрий кінець своїх учинків». Також Багаві передає за Мухаммадом ібн Ісхаком: “Коли правителем країни став праведний цар Бідрус і побачив, що люди розділилися щодо воскресіння, він довго благав Аллага показати їм знамення”.

У решті переказу йдеться про пробудження людей печери, зустріч Тамліхи з жителями Ефеса та про те, як Аллаг зробив їх знаменням на підтвердження воскресіння.